До 75-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників

Директор Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні» Іван Ковальчук:

 Сьогодні про буремні події Великої Вітчизняної війни молодь практично нічого не знає. Дехто може подивитися фільм, послухати розповіді дідуся чи бабусі, очевидців тих років, але і їх залишилося вже не так і багато…  

Заслужений працівник культури України Іван Ковальчук повідав про нелегкі дитячі роки, проведені в с.Квітневому та Головках Малинського району, навчання в Малині, студентські роки, захоплення рідних, погляди на сьогодення, історію, зв’язки з Малином та Головками, які є для нього рідними, й не тільки… 

— Сумуєте за батьківською хатою?

— Спокій, умиротворення, силу й наснагу дає мені дотик до батьківського порогу, запах батьківської домівки. Вона  чекає мене в будь-яку пору, так уже сім десятків літ.

Я навіть подумати не міг, що настане час і я буду жити в столиці, стану очільником найбільш відомого в усьому світі Національного музею історії України у Другій світовій війні.

— А ким мріяли стати в дитинстві?

— Якою могла бути мрія у простого сільського хлопця? Стати прикордонником або водієм, спортсменом чи музикантом… Не погрішу, якщо скажу, що історію я черпав із життя своєї родини. А хто ж я? Звичайний сільський чоловік, народився на Житомирщині у селі Сталінка (нині Квітневе). Картинки з дитинства завжди у пам’яті: повоєнне село, злидні, бідність, батьки постійно на роботі…

— Хто справив на вас найбільше враження в дитинстві?

— У ранньому дитинстві найвпливовішим, мабуть, був дід Іван, Іван Гордійович — по батьковій лінії. Фронтовик, повернувся безногим інвалідом. У важкий повоєнний час очолив новий фронт — боротьби з браконьєрами. Він був лісником. Дуже бойовий, сміливий, відчайдух. Сам вирощував плантацію тютюну, я допомагав йому зривати і сушити листочки, дрібнити їх. Дід, бувало, затягне самокрутку і питає жартома: «Ну що, потягнеш?». Спробував раз, кашляв півдня. Так що я «курець» з 4-х років (уже давно не палю). Дружина діда Івана, баба Мотря, була чудова жінка,  співала у церковному хорі, не раз водила мене до церкви. Зазначу, що у нас вся родина співуча.

Інший дідусь по маминій лінії, теж Іван Ковальчук, був старостою церкви, проживав з бабусею Ганною у селі Жовтневе (нині Маклаївка). Дуже інтелігентний, шанований в окрузі. У діда була криниця, яка ніколи не пересихала. По селу, бувало, усі колодязі пересихали, і тоді весь люд по воду ходив до діда Ковальчука. У нього був неабиякий хист до зеленого господарства, вмів усе вирощувати, розводив бджіл…

Мама була незвичайною людиною. Важко дуже працювала — ростила хміль, але встигала усіх любити, приголубити, допомогти порадою. Добре зналася на травах. Нас, малих, теж лікувала травами. А мене врятувала мене від смертельної недуги в дитинстві. Мамина людяність передалася й мені. Вважаю, що це основна риса, яка має бути притаманна людям. 

— А що успадкували від батька?

— Особливу радість доставляла мені робота з татом. Він у мене був колійним обхідником. Працював на залізничному транспорті, обходив залізничну колію на ділянці від станції Головки до Пиріжківського полустанку, а це майже 10 кілометрів. Він щоденно обходив цю ділянку колії, стежив за безпекою руху, контролював в якому стані рейки, шпали, насип… От насип мав бути викладений рівномірно камінцями, через півкілометровий проміжок — стояти стовпчики. Їх треба було обкласти фігурно камінцями у вигляді зірочки, а між стовпчиками викласти акуратну доріжку з камінчиків. Пам’ятаю, що батько дуже відповідально ставився до цього викладання, я теж намагався якомога рівніше викладати камінчики, але сороки налітали і вщент це «художество» розкльовували. Я ледве не плакав, так прикро було знову красиво викласти кам’яну мозаїку. Пізніше тато отримав посаду бригадира колії… Я й досі люблю перестук коліс поїздів, я виріс на цих звуках, рідні вони мені, бо чую в них музику доріг.

— Є щось з дитинства, що згадуєте з гіркотою?

— З болем у серці згадую нелегкі роки Голодоморів…

Наш колгосп займався вирощуванням хмелю. Вважався тоді передовим. А звали той колгосп «Зірка бідняка». І до тої бідняцької «Зірки» насильно зганяли працьовитих хазяйновитих людей із хуторів, заманюючи їх трудоднем та лякаючи голодом. Якось село оточив загін чекістів «Красний партизан», повигрібали з усіх обійсть усе зерно і продовольство до крихти, вивели худобу, а потім вивезли за село й спалили. Великі господарства, члени яких чинили активний опір колективізації, тероризували голодом. То було тоді, в 30-их роках…

Самому дуже рано довелося заробляти на прожиття, цінуючи кровно зароблені гроші. Працювати доводилося важко. Уже в 12-13 років мав перші зароблені копійки на току чи в полі. Втомлений, але однак поспішав ввечері до клубу на танці, де грав на гармошці для молоді, від чого отримував задоволення… 

— Що найбільше запам’яталось зі шкільних років?

— Пішов я у перший клас, коли жив у дідуся Гордійовича. Школа в Сталінці була тільки початкова і вчилися ми там по два класи в зміну. Бувало, отож, що у мене урок читання, а на сусідньому ряду — співи. І виходило співоче читання: «Широка страна моя родная, много в ней лесов, полей и рек…». А я ж знав лише одну річку — Унаву, яка пливла селом. Весело було. Після уроків спішив додому, допомагав по господарству. Робив змалечку геть усе: на городі, працював з кіньми, возив льон на переробку, пас худобу…

— А коли було навчання в Головках?

— До 5-го класу я пішов уже в Головки. Це були найкращі роки. Я дуже хотів вчитися, брав участь у всіх різнопланових заходах: співав у шкільному хорі, навчився грати на гармошці, гітарі. І ще дуже любив спорт, особливо футбол. Загравався допізна. «Де той гицель?», — шукала мати. З дитинства часто хворів, не раз мав запалення легенів. Від легеневої хвороби померла моя маленька сестричка. Тому батьки дуже хвилювалися за мій стан здоров’я, але підтримували мої спортивні пристрасті.

— А атестат про середню освіту отримали в Малині?

— Так, закінчив Малинську середню школу № 1 імені Ніни Сосніної. Звідти у мене потяг до військово-патріотичної роботи, до вшанування пам’яті про учасників Другої світової війни. Відоме Малинське антинацистське підпілля, що принесло себе в жертву заради спасіння (як би не звучало це сьогодні пафосно) нас з вами. Урочисті лінійки біля пам’ятника, комсомольські мітинги, покладання квітів, спортивні змагання на честь героїв — усе це наповнювало мене гордістю за наших земляків.

А ще — я майже не жив у гуртожитку в Малині, як інші старшокласники з сіл. Мій улюблений поїзд віз мене щодня додому в Головки — допомагати батькам.

Можу ствердно сказати єдине: саме малинська земля дала мені силу вирости, вивчитися, стати чесною людиною. Такими були мої батьки — Петро і Ганна Ковальчуки. Вони завжди важко й багато працювали, пережили повоєння, пізнали трудодневий «рай», виростили дітей, випустили їх на волю, підготувавши до самостійного лету. Я безмежно завдячую їм. 

— Куди доля закинула Вас після школи?

— Мій самостійний лет почався після школи: працював на Малинській паперовій фабриці, потім — армія. Мріяв потрапити у прикордонні війська або бути водієм. Але сталося «або». Водій, командир відділення батальйону у Прикарпатському військовому окрузі. І знову зі мною невідступно був спорт: важка атлетика, гирі, перші місця у всіх змаганнях. Після армії повернувся знову на Малинську паперову фабрику, працював на будівельному майданчику, став муляром. От де в нагоді пригодилися мої мозаїки з батьком на залізниці.

А потім були Київський технікум зв’язку, автодорожній інститут, а в 2000 році — Інститут економіки Національного транспортного університету. Хотів бути сильним, сміливим, грамотним. У технікумі знову перемагав на бігових доріжках і лижних трасах. А ще — співав, грав майже на всіх музичних інструментах. Був комендантом технікуму. На літніх канікулах виїжджав на роботу у складі будівельних бригад. Одночасно з навчанням вдавалося й підробляти. Після закінчення технікуму став комендантом гуртожитку Київської консерваторії і одночасно працював в одній із військових частин. Не завжди висипався, але спортом займався завжди. Пройшов курс тренувань з карате. Чомусь був упевнений, я сам себе маю «зробити», забезпечити, захистити. Та й не лише себе, бо створив сім’ю. Треба було думати, як виростити й вивчити доньку Лесю, як забезпечити родині безбідне існування. А тому ким я тільки не був: вантажником, комірником, будівельником, охоронцем… Гуртожитки, наймані квартири. Аж страшно згадати. Але впевнено переборював труднощі, я ніколи не боявся їх, бо знав, що праця і самовдосконалення роблять справжню Людину…

— Більше 30 років Ви — генеральний директор одного з найбільших музеїв країни… Це дається не просто?

— Так, музейником я працюю вже довгих 36 років. Із 2010-го — на посаді Генерального директора. Тут мій дім, моє життя, моя історія. Зауважу, що я — не історик за фахом, але весь час переймаю досвід у своїх колег. У нас працюють доктори та кандидати наук. Розумію, що мудрість приходить із життєвим досвідом. Молодь вчиться у мудрості, а мудрість — у молодості. А разом ми — сила, і ця сила відчувається в роботі нашого колективу, котрим я дуже пишаюся.

Я шаную цей колектив, який працює на Мир у музеї Війни. Особливо тепер, коли в країні йде війна…

— У зв’язку з цим є якісь зміни в експозиції музею, що нового з’явилося останнім часом?

— Так, ми заснували проект «Український Схід» — широкомасштабний виставковий проект, що став результатом шестирічної діяльності нашої музейної команди. Науковцями зібрано понад 10 тисяч артефактів, що свідчать про звитягу й жертовність мужніх захисників України, життя цивільного населення на тимчасово окупованій території, біженців, діяльність військових медиків, капеланів, волонтерів тощо. Виставковий простір став своєрідним музейним майданчиком для духовної реабілітації військовиків та їхніх родин, спілкування бойових побратимів, місцем пам’яті і вшанування загиблих воїнів, трибуною висвітлення подій для тих, хто не бачив цієї війни та її свідків.

Про тих, хто не повернувся з війни, — ще один мультимедійний проект, яким я пишаюсь. Це — «Мартиролог загиблих». Він знову ж таки розповідає про трагедію війни на Сході України, героїв, котрі гинуть заради майбутнього миру. До речі, мартиролог розміщений в історичній будівлі ХVII століття — Московській брамі, через яку пролягала дорога до Москви. Окремо можна розповісти історію уже сьогоднішньої боротьби за цей об’єкт, але земельні війни завершилися перемогою, і Московська брама остаточно належить Музею.

Ще один із масштабних проектів — це «Україна. Незакінчена війна…» — про складний шлях нашої держави до здобуття незалежності. Ця сумна правда війни, зафіксована у знімках, проступає в рядках автентичних документів тієї пори: офіційних актах про злочини гітлерівців, листах, щоденниках учасників і свідків подій. 

Через історії конкретних родин чітко простежуються наслідки проведених етнополітичних трансформацій: ламалося багатовікове життя, у душі людей глибоко запало гірке відчуття особистої трагедії. Хтось так і не зміг пристосуватися до нових умов, хтось шукав порятунку в нових регіонах, дехто, відчувши загрозу з боку радянської влади, виїхав на чужину і став людиною «без держави». Разом із людьми зникали цілі села й споришем обростали батьківські сліди. Українці століттями жертовно боролися за власну волю. Одним із етапів боротьби за українську ідею в роки Другої світової війни став національно-визвольний рух. Його учасники десятиліттями змушені були «спокутувати провину» в далеких і холодних сибірських таборах…

— На що в основному націлюєте сьогодні колектив?

— Основна місія — показати відвідувачам з усього світу справжню історію реальними свідченнями й артефактами, які ми зібрали. В музейних фондах зберігаються матеріали часів радянської історії, котра, як показало життя, не завжди була правдивою. Історія складна, суперечлива, гірка, але вона наша. І пам’ятати її треба. Саме з позицій історичної пам’яті формується колекція музею — і щодо національно-визвольних змагань, і щодо воїнів ЧервоноїАрмії, і щодо народу України загалом. Ми завжди спиралися лише на документи й артефакти.

— З-поміж великої кількості експонатів музею для Вас які найголовніші?

— Серед понад 400-тисячного масиву предметів, що зберігаються у музейних фондах, є дійсно по-своєму незвичайні колекції. Про одну із них коротко розповім. Уявіть собі, що голос Вашого батька, дідуся, сина, якого родина втратила під час війни, заговорив з Вами через 70 років. Так, заговорив у листі, написаному в окопі 1941-го, просив Вас берегти себе, дітей, батьків, благав молитися за його здоров’я, бо передбачав, що війна йде надовго. Але не дійшов той лист до Вас, загубився у лабіринтах трагедії. 1215 листів були вивезені нацистами в Австрію тільки з одного міста — Кам’янця-Подільського — для подальшого вивчення настроїв радянських солдатів у перші дні війни. Так і лежало там наше різноголосся в архівах, допоки австрійська сторона не передала в Україну солдатські одкровення. Ці артефакти пролежали у музеї Відня нерозкритими, непрочитаними й не обробленими військовою цензурою. Їх уперше відкрили, прочитали, почали аналізувати й вводити до наукового обігу шляхом публікацій та експонування лише 2010 року, коли ці безцінні листи потрапили до Національного музею історії України у Другій світовій війні. Завдяки ретельній роботі співробітників, вдалося розшукати 670 родин, котрі мають відношення до адресатів або адресантів. Ці листи мають могутній емоційний та гуманний потенціал. Вони несуть колективний голос свідків перших тижнів і місяців війни, передають слова туги, смутку, любові, прощання та надії, які актуальні завжди. 

— Не про одну долю дізнались…

— Лише про декілька таких історій повідаю. Пригадую, це було ще на початку, коли тільки отримали колекцію. Тоді шквал запитів, дзвінків не стихав цілодобово. Ми розіслали списки по всіх областях. Поштарі, пошуковці, журналісти, чиновники, небайдужі люди долучились до пошуку.

У кожної з таких історій своя доля, трагізм, сльози… Наприклад, не отримала листа від свого батька у далекому 1941 році донька Григорія Юрчука, Галина. Зі сльозами вона читала через 70 років обпалений війною трикутничок. Червоноармієць, стрілець 864-го стрілецького полку 189-ої стрілецької дивізії 18-ої армії Південного фронту Г.С. Юрчук брав участь в оборонних боях на Поділлі. Підрозділи полку прикривали відступ 18-ої армії на східний берег Дністра. У цей період він написав листа родині: «Не журіться за мене, робіть як знаєте самі, бо я спасаю життя своє, прошу, спасайте своє… Дуже жаль мені за молоду дружину і за рідними… Все б віддав, якби прийти додому живим, побачити свою жінку Любу і доцю Галину…». Та не судилося. У серпні 1941-го неподалік Жашкова Григорій Семенович потрапив до оточення. А далі — жахливі випробування в нацистському концтаборі Аушвіц. У 1942 року йому вдалося написати й передати на батьківщину кілька листів. Лише один із них тоді дійшов до родини, а нині він зберігається у фондовій колекції Меморіального комплексу: «Моя робота дуже тяжка. Залізо й чавун виливають, потім викидають у двір і я молотом це перебиваю і погружаю на вагончик, а потім згружаю. Працюю по вісім годин, ледве йду у барак… Як захворієш, то все одно гонять на роботу нагайкою. Втікати немає куди, кругом заводи…». Після війни рідні дізналися, що в’язень Григорій Юрчук був спалений у 1943 році в крематорії табору.

А ось ще один лист із колекції «Непрочитані листи 41-го…» Володимира Донцова допоміг науковцям музею з’ясувати долю цілої родини.

З початком німецько-радянської війни з родини Донцових були мобілізовані брати Володимир і Тилимон. Вони обоє не повернулися з війни.

Доля невеликої сім’ї Тилимона Устиновича Донцова, 1914 року народження, типова для того часу. Тилимон Донцов брав участь у жорстоких боях упродовж майже трьох років. Певно, він знав, що до 18 липня 1941 року територія його рідної Хмельниччини була окупована нацистами. Дружину Тилимона — Наталю — фашисти розлучили з трирічною дитиною, кинувши дівчинку напризволяще, а саму жінку погнали в неволю.

Вона повернулася додому лише 1946-го, вже знаючи, що її чоловік загинув у Польщі. Донечка Ніна вижила завдяки бабусі, котра опікувалася дитиною в страшні роки війни. Сільська родина була впевнена, що батько похований за кордоном, і не шукала ні підтверджень тому, ні спростувань. Проте науковці музею встановили, що рядовий 6-ої Гвардійської стрілецької дивізії Тилимон Устинович Донцов 21 травня 1944 року загинув у бою і був похований у селі ШнирівБродівського району Львівської області. У 70-х роках минулого століття братське поховання із села було перенесено до Меморіального комплексу «Скорботна мати» в місті Броди Львівської області. Там, на одній із гранітних плит військового поховання, вибито й ім’я Тилимона Донцова.

Уявіть собі, яка звістка з минулого! Сьогодні Ніна Тилимонівна отримала точну копію дядькового листа 1941 року, з якого дізналася, що її батько лежить не в Польщі, а зовсім поруч – у сусідній області, й вона може разом із дітьми, онуками й правнуками приїхати на могилу й вклонитися рідній людині.

— Пошуки тривають ще й нині?

—- Так, звичайно. Тому, користуючись нагодою, хотів би попросити долучитися до пошуку родин із Житомирщини, котрі ще не знайдені. Ось маємо такі адреси:

м. Житомир, Рибний провулок, 11, кв. 3. Зільберману М.Ш.

м. Житомир, вул. К. Лібкнехта, буд.134/4. Стулю Г.М. (від Керцмана А.Ф. з Кам’янця-Подільського).

м. Коростень, вул. Базарна, буд. 29. Ткачук Надії В. (від Ткачука Миколи Пилиповича з м. Кам’янця-Подільського).

Троянівський район, с. Млинище. Ковальчук Лідії К. (від Бухарєва Д.В.).

Ружинський район, с. Білилівка. Співаку І.

Заодно, кого зацікавила ця тема, прошу переглядати наш музейний сайт, на якому багато цікавих проектів. Серед них — Марафон історій «Українці-Рятівники». Він присвячений жителям України, котрі під час Другої світової війни, ризикуючи собою та своїми родинами, зберегли життя євреям, ромам та іншим приреченим. Запрошуємо також всіх бажаючих до участі в Марафоні. Інформація на сайті — портрети.com.ua. Також ми продовжуємо пошук матеріалів про в’язнів концтабору Аушвіц. Можливо, мої земляки знають таких людей чи родичів колишніх в’язнів, будь ласка, долучайтеся. Ми у відкритому доступі, раді всім.

— Баталії точаться й навколо монумента «Батьківщина-мати»?

— Так. Це все це наша історія, котру кожний сприймає й розуміє по-своєму. Стосовно монументу «Батьківщина-мати», то одні вимагають збити зі щита статуї радянський герб, другі радіють, що на свята її голову прикрашають вінком із червоних маків, комусь це категорично не подобається, хтось хоче тризуб, а інші кричать: «Не чіпайте!». Взагалі постать цієї войовничої жінки викликає багато суперечок. Щось змінити на тому щиті дуже складно й дорого. Та як це зробити, щоб нічого не зруйнувати? Адже, щоб зрізати герб, треба щит зняти, а це призведе до дисбалансу всієї споруди… Одним словом, купа інженерних проблем. Одначе, у нас розроблений проект «Екстрим» — підйом на скульптуру «Батьківщина-мати» заввишки 91 метра, доступний для відвідувачів, котрі досягли 18-річного віку. Відбувається в супроводі інструктора.

Мимоволі я «з’їхав» на прозу, бо ласий шматок землі у центрі Києва, на Подолі, довелося відвойовувати не один раз. Це болюча тема, було дуже багато посягань на нашу землю…

— Що ще турбує, крім земельних і господарських проблем?

— Знаєте, як кожний керівник, можу сказати, що хотілося б мати більше коштів, бо вони нам потрібні, приміром, на охорону. Однак я не можу скаржитися на фінансування. Крім того, заробляємо самі. Завдяки цьому музей розвивається й зберігається. Основний інвестор музею — це відвідувачі, причому багато іноземців.

За час діяльності Меморіального комплексу з його експозиціями познайомилось понад 30 мільйонів осіб із усіх куточків планети. Лише у 2019 році — 800 тисяч відвідувачів, а з початку 2020 року вже більше 40 тисяч. Отже, музей — у центрі уваги. 

— А де можна ознайомитись із матеріалами музею додатково?

— Запрошую на новий пошуковий портал martyrology.org.ua, створений на базі Документального фонду Національного музею історії України у Другій світовій війні. Він акумулює відомості про радянських військовослужбовців з України, котрі загинули й зникли безвісти, а також поховані на її території. Ці документи мали бути знищені через 75 років, але врятовані нами!

На сьогодні наш ресурс містить 258 011 записів і 311 572 документи по Київській і Житомирській областях. Наприклад, з-поміж них і 57 Ковальчуків із Малинського району. Тобто, пошукова робота триває, тому я маю надію, що й мої земляки, малинчани, долучаться до цієї кропіткої й дуже потрібної роботи. 

А ще я хочу зауважити, що ніколи не забуваю й не забуду дороги додому. І буду щиро радий бачити завжди земляків у нашому музеї.

— Дякую за цікаву розмову і бажаю Вам всього найкращого, адже малинська земля пишається такими видатними людьми-патріотами.

Інтерв’ю вів Богдан ЛІСОВСЬКИЙ, викладач коледжу 

Іван Ковальчук на 91-метровій вежі монумента «Батьківщина мати».

Фото з архіву Івана Ковальчука.