Володимир Кушнір: «Автомат у руках я тримав до останньої хвилини…»
Сьогодні, на жаль, все менше й менше залишається ветеранів серед нас. Ми — останнє покоління, яке ще може почути про Велику Вітчизняну війну безпосередньо від її справжніх учасників. І один із найголовніших наших обов’язків — пам’ятати про подвиги дідів і прадідів.
Одним із тих, кому пощастило вийти живим із пекла війни, є 94-річний ветеран Великої Вітчизняної війни та праці, житель Малина, колишній викладач спецдисциплін місцевого лісоколеджу Володимир Пилипович Кушнір.
Ми зустрілися із ветераном на його впорядкованому подвір’ї, у затінку п’янкого бузку та розлогих яблунь.
— Народився я в с. Кирданах Овруцького району, в сім’ї селянина-бідняка, — почав розповідь Володимир Пилипович. — У родині окрім мене підростали також дві сестри та двоє братів, котрі були молодшими за мене. Наше село було розташоване за кілометр від міста. А там стояла військова частина. Наша мама ходила до військових на кухню і приносила лушпиння картоплі. З нього ми пекли млинці або варили та їли. Іноді у лушпайках траплялись голови з риби — то був справжній делікатес… Голод 1932 — 1933 років запам’ятався на все життя. Мені тоді виповнилось 7 років. У дитячій пам’яті збереглася смерть ранньою весною від голоду тітки Ганни, котра впала й лежала біля мосту, та дядька Власка, котрий ввечері гнав худобу додому, впав на вигоні й помер…
— Коли фронт наближався до Овруцького району, 19 листопада 1943 року Овруч звільнили партизани. Нас, юнаків 1926 року народження, мобілізували в перших числах грудня 1943 року. Було нам тоді по 17 років, мене з 300 однолітками направили на півроку до 377-го запасного стрілецького полку, розташованого в Ульяновській області. Звідти потрапив до 751-го Червонопрапорного Сідлецького стрілецького полку, який розташовувався за 50 кілометрів на південь від Варшави. Полк був виснажений у боях.
— У 5-ій роті, яку ми поповнювали, залишилось у строю лише 25 солдатів, а у взводі, куди потрапив я, — лише двоє, — пригадує Володимир Пилипович.
Зв’язковий на фронті — мішень для ворожих снайперів. Бойове поранення В.П.Кушнір отримав під час наступальних боїв неподалік від річки Вісли. Переборюючи біль і страх, бо навколо були німці, дістався до своїх. Автомат із рук наш земляк тримав до останньої хвилини, мужньо захищаючи Батьківщину. Після тривалого лікування та операцій рядовий Кушнір потрапив у госпіталь, розташований у Кисловодську. Було це на початку січня 1945 року. У ніч із 8 на 9 травня 1945 року, коли рани загоїлись, наш земляк охороняв цей госпіталь. А через дорогу був гучномовець. І саме з нього Володимир Пилипович почув про Велику Перемогу над гітлерівською Німеччиною.
У 1948 році В.П.Кушнір вступив на навчання до Малинського лісотехнікуму, який закінчив 1952 року з відзнакою. Його направили на роботу в Гірський Алтай, де три роки працював майстром лісозаготівель. Потім направили в інститут підвищення кваліфікації до Красноярська, затим — до Томської області, де працював інженером та начальником виробничого відділу. Коли повернувся додому, працював інженером лісозаготівель Малинського лісгоспзагу, трохи — в райкомі партії та 26 років — викладачем лісоколеджу.
Зі своєю супутницею життя — Валентиною Павлівною — Володимир Пилипович одружився 1952 року. 15-річна Валентина тоді на хліб заробляла помічником друкаря.
— Моя половинка — аварійна жінка, — жартома каже В.Кушнір. — Їй «пощастило» на усіх видах транспорту в аварії потрапляти. Коли жили на Півночі, вона летіла «Ілом» по роботі, та раптом літак впав. На щастя, всі залишились живими. А іншого разу пором на якому їхала Валентина, врізався в катер. Найбільше ж не таланило з кінним транспортом… Але, на жаль, Валентина Павлівна відійшла у засвіти, понад рік тому, залишивши про себе лише позитивні спогади.
Виховали й виростили Кушніри, в мирі та злагоді проживши в парі 66 років, двох синів — Валерія, котрий проживає з сім’єю в Малині, та Віталія, котрий оселився в Чернігові. Дочекалися трьох онуків та стількох же правнуків.
Ще й цього року грядочку біля хати впорядкував потихеньку ветеран, бо без діла сидіти не звик. Часто до нього приїжджає син Валерій, перевідати батька, допомогти, поговорити, розрадити… І стає радісно на душі у ветерана.
— Тепер милуємось рівненькими рядками картоплі, овочів, — сказала 86-річна Валентина Павлівна. — Хоч і підводить уже обох здоров’я, але все-таки — своє…
Сьогодні Володимир Пилипович полюбляє читати періодику, дивитись телевізор. Більше 25 років життя присвятив участі в народному хорі «Ветеран», з яким побував на різноманітних обласних та всеукраїнських конкурсах і фестивалях. Детальні спогади про свій бойовий шлях розмістив у книзі «Сповідь рядового піхотинця», яку видав у Житомирі десять років тому. Є розповідь про В. П. Кушніра й у «Книзі пам’яті. Переможці», виданій у 2015 році.
Про Володимира Пилиповича не забувають і в рідному для нього коледжі. Часто запрошують на зустрічі з студентами, вітають з ювілейними датами в житті, цікавляться життям-буттям.
Володимир Пилипович провів мене до хвіртки, стиха промовив: «Шкода, що нині гинуть наші хлопці — цвіт української нації, яких щодня оплакують матері, дружини, діти. Коли це вже все закінчиться, адже, наближаючи тоді Перемогу, думали, що на нашій землі — то вже остання війна…».
Богдан Лісовський, викладач коледжу.
Фото автора.
Поезії
Свято Перемоги
У травневому диві досвітньої мли
Сходить сонце над світом багряне.
Світлий День Перемоги,
як стяг возвели
Сивочолі мої ветерани.
Ваша юність була непідвладна вогню
В бойовому горнилі тривоги.
Ваша юність долала ворожу броню,
Наближаючи День Перемоги.
Крок у вічне безсмертя заради буття
Крізь надію єдину, останню…
Щоб збагнути війну, мало навіть життя,
А не те що – хвилини мовчання.
Вічна пам’ять бійцям,
що лишились в бою,
Не вернулись до рідної хати.
Вічна слава усім, хто сьогодні в строю,
Слава вам, ветерани-солдати!
Руки
Люди в шинелях на п’єдесталі,
Хтось до підніжжя квіти поклав.
Дядько Петро. Ордени і медалі.
Вітром тріпоче порожній рукав.
Ой рук, руки, ви мої муки,
Вам би у полі комбайна водить…
Ліва, скалічена, держить онука.
Права, відтята, в Берліні болить…
Ветеран
Тут ліс і тиша.
Вдома – клопіт.
Між сосен – сива голова.
Колись отут були окопи,
Тепер – синіє сон-трава…
Зіперсь на палицю дубову,
Як в дні війни на автомат.
Дзеркалить спомин знову й знову:
Війна… Атака… Медсанбат…
Сліпий
Йде людина. Темні окуляри.
Палиця торкає сірий брук.
Світло сонця, синє небо й хмари
Вкрав війни лихої чорний крук.
Руку буханець білявий хліба,
Як промінчик, щедро освятив…
Ріже пам’ять той проклятий вибух,
Той, що ніч назавжди засвітив.
Валерій ЛІСОВСЬКИЙ, поет-пісняр, педагог-філолог, Почесний громадянин Малинського району.
За матеріалами особистого архіву Б.Лісовського, викладача коледжу