Починався Малинський лісотехнічний в далекому 1927… Вже ставала на ноги економіка після страшної розрухи світової та громадянської воєн, і раптом стало зрозуміло, що “лісових спеціалістів не можна замінити ніякими іншими без шкоди для лісу”. Саме тоді, весною 1927, Волинське губернське облземуправління (а губернським центром Волинської губернії був Житомир), звернулося до Ради народних комісарів Української РСР з клопотанням про відкриття школи, в якій можна було б готувати фахівців для вирощування, догляду та захисту лісу.
Такий дозвіл було отримано, і вже влітку було оголошено набір в Білокоровицьку однорічну лісову школу,що номінально розмістилася в поміщицькому маєтку на краю селища Білокоровичі сучасного Олевського району Житомирської області. (Номінально – бо школи як такої ще не було) В газеті «Радянська Волинь» було опубліковано оголошення про набір учнів і почалася підготовка до занять. Тоді ж надійшло повідомлення, що школа буде не однорічна а «трьохрічна професійна школа». Ні викладачів, ні директора школа ще не мала, а всіма справами опікувався Костянтин Йосипович Ковалевський, помічник головного лісничого. Він був єдиним, хто мав вищу лісівничу освіту – ще до революції закінчив Петербурзьку лісову академію. За спогадами колишніх учнів лісової школи, це був надзвичайно освічений і грамотний фахівець, але походженням він був не з бідної родини і в ті роки на більш високу посаду розраховувати не міг.
На 25 місць в лісовій школі було подано 150 заяв (такий би конкурс зараз!!!). Спеціальна комісія відібрала 80 претендентів, які відповідали «класовим» вимогам, і вони були допущені до іспитів., яких було 4. Після іспитів до школи зарахували 25 чоловік-стипендіатів та 5 так званих «вільних слухачів», які офіційно не були учнями, але відвідували заняття і в будь-який момент могли замінити вибулого.(На теперішній манер – 25 за держзамовленням і 5 – контрактників). Стипендія була аж 6 карбованців на місяць, які на руки не видавали, а за них організовували трьохразове харчування учнів. Учні-стипендіати жили в гуртожитку, а вільні слухачі – де прийдеться.
Заняття розпочались 1 жовтня 1927 року. Уроки вели працівники лісництва, бо штатних викладачів не було. Тільки в другому семестрі викладачем хімії і ботаніки призначили випускницю Київського університету Бобровник Н.Ф. (до речі, уродженку Малина). В цей же період директором школи призначили Бема Володимира Максимільяновича. Тоді ж розпочалось будівництво двоповерхового навчального приміщення школи.
На початку 1929 року відбулися значні зміни в структурі народного господарства. Ліквідували округи, на їх місці утворили райони, і Білокоровичі влилися до складу Олевського району.
Ліспромгосп було перенесено в Олевськ, а в Білокоровичах залишилось тільки невелике лісництво. Школа була передана в підпорядкування відділу народної освіти, її директором було призначено інспектора ВНО Кучера Зіновія Станіславовича, який зарекомендував себе енергійною і талановитою людиною.
До 1 вересня 1929 року приміщення побудували, і всі три курси школи розпочали заняття в нових класах.. Школа вже мала власне підсобне господарство, що дало змогу значно покращити харчування учнів.
Учні професійної школи приймали активну участь в житті села та району – ліквідовували неграмотність, організовували колгоспи, проводили велику культурно – просвітницьку діяльність.
Восьмого травня 1930 року відбувся перший випуск школи… Закінчило школу 27 чоловік. Вони отримали кваліфікацію «Технік лісового господарства»,
Не закінчило школу 3 учні. Одного залишили на рік на повторне навчання, а двом, які не здали випускних іспитів, видали довідки про те, що вони «прослухали курс лекцій», і відправили на рік в лісництва для стажування з правом перездачі через рік. Цікавою була організація випускного іспиту. Комісія складалась з 12 чоловік. Студент без ніяких «білетів» заходив і відповідав на питання членів комісії.
В 1930 році було проведено четвертий (і останній) набір в лісову профшколу. В 1929-1930 навчальному році було проведено реформу школи. На її базі утворили Ліспромгоспуч (щось подібне до ФЗУ чи ПТУ), який вів двохступеневе навчання: кваліфікованих робітників на базі 4-х класної освіти з терміном навчання 2 роки, та молодшого технічного персоналу на базі 7-річної освіти з трьома роками навчання.
В травні 1931 року було проведено другий випуск профшколи, і відразу надійшов наказ про перетворення Ліспромгоспучу в Білокоровицький лісний технікум. Прийом в 1931 році вже проводився в технікум. На цьому історія технікуму в Білокоровичах закінчується. Вже з 1929 року вздовж Західного кордону (який тоді проходив приблизно по межі сучасних Рівненської та Тернопільської областей) велося інтенсивне будівництво оборонної «лінії Сталіна». Кому були потрібні поблизу такого будівництва якісь «лісові студенти», що приїжджали з усієї України, і, що найгірше – періодично їхали додому і там розповідали про будівництво?
В жовтні 1931 року директор технікуму отримав наказ: терміново перевезти все майно технікуму (включаючи будівлі) в Малинський район на хутір Гамарня, в бувший маєток Михайла Міклухо-Маклая, брата відомого вченого, мандрівника, етнографа Миколи Міклухо-Маклая. (До-речі, Михайло Міклухо-Маклай викупив маєток у графині Щербатової, внучатої племінниці графа Потоцького. Основний її маєток був у Немирові Вінницької області, зараз там розміщено один з найкращих кардіологічних санаторіїв України. Зовсім недалеко – відома багатьом фірма «NEMIROFF»).
Так от, повертаючись до технікуму: директору було виділено 10 залізничних вагонів і 7 днів терміну. (Не перевезеш – в одному з вагонів поїдеш сам!) Від залізничної станції Малин перевозити довгі колоди через місто було незручно, а тому спеціально для цього на залізниці в найближчій до Гамарні точці було терміново обладнано додаткову колії (тупик) з розвантажувальним майданчиком (теперішня зупинка електричок «Пирижківський» на перегоні Малин-Коростень). Зрозуміло, що не виконати вказівку «самого Сталіна» ніхто не насмілився, і все майно було перевезено вчасно. На той час в технікумі навчалося близько ста учнів і було біля 25 викладачів і молодшого обслуговуючого персоналу. Завдяки їхній праці вже 15 листопада в технікумі відновилися заняття.
Навчальний заклад на території Гамарні було об′єднано з лісництвом і утворено учбово-вирбничий лісокомбінат. В такому вигляді (технікум +лісництво) під назвою «Малинський учбово-виробничий лісокомбінат» заклад проіснував до 1937 року.
В 1932 році відбувся перший випуск техніків лісового господарства вже в Малині.
В 1934 році до складу Малнського технікуму було включено Краснохутірську та Остерську лісові школи Чернігівської області..
В 1937 році лісокомбінат було розформовано, і технікум відтоді і аж до 15.11.2005 року носив назву «Малинський лісотехнічний технікум». Наказом Державного комітету лісового господарства України № 482 від 15.11.2005 року заклад перетворено в Малинський лісотехнічний коледж.
Із 1937 по 1941 рік Малинський лісотехнікум підпорядковувався Наркомлісу СРСР. В цей період діяло три відділення, які називалися за назвами спеціальностей: «Лісове господарство», «Лісоексплуатація», «Будівництво і експлуатація лісовозних доріг». Навчалось на той час в технікумі по 230 – 280 учнів щороку.
Із спогадів учня технікуму 1933 – 1937 років Лінника О.О. : – Я поступив в технікум в 1933 році. Рік був тяжкий, всюди лютував голод.. На кожен талон студент отримував по 200 грамів хліба на добу та двічі – по мисці вареної баланди з суміші всього, що можна було їсти. Для молодого ростучого організму цього було дуже мало. Але жили дружно ділилися всім, хто що мав. На той час технікум мав 2 ставки і невелике підсобне господарство. Врятував нас усіх директор Кучер З.С., він не дав нікому жодної рибини, чи качки, хоча щодня приїжджало якесь начальство з вимогою щось кудись дати…Кучер не давав нікому, собі не брав, все йшло в загальний котел, і він харчувався разом з усіма. За роки голоду жоден студент чи працівник технікуму не помер з голоду…
В 1937 році Кучеру З.С. «згадали», що він не ділився з керівництвом, і як «ворога народу» його заарештували. Подальша доля цієї людини невідома. В 1937-1939 роках директорами технікуму було декілька чоловік, але свідкам запам’ятався лише Василевський , прізвища інших встановити не вдалося.. З 1939 по 1941 р. технікум очолював Дубровець Микола Пилипович. Він же керував технікумом в 1946 – 1950 роках.
З початком Великої Вітчизняної війни діяльність
технікуму припинилась. Вже з середини липня 1941 року Малинщина стала ареною запеклих боїв, адже Малин разом з Гамарнею лежав на найкоротшому шляху від кордону до Києва. Вздовж берега р. Ірші та дещо північніше, між Гамарнею та залізницею, проходили дві дороги від Чопович на Малин і далі на Бородянку та Київ. Вздовж цих доріг і вівся основний наступ німців, а радянські артилерійські батареї, що стояли поблизу Пиріжок (і сьогодні там є два пам’ятні знаки), інтенсивно їх обстрілювали. В одній із цих батарей служив лейтенант Петров, згодом Герой Радянського Союзу, легендарний воїн, який, залишившись без обох рук, добився того, щоб його залишили в армії і дослужився до генерал-майора. Під час обстрілів дерев’яні будівлі технікуму неодноразово загорялися і всі документи довоєнної діяльності технікуму згоріли.
З початком війни більшість студентів та викладачів було призвано до армії , частина згодом влилася до партизанських загонів та підпілля. Відомі прізвища активних учасників Малинського підпілля Г.С.Бондарик, яка працювала викладачем технікуму, та С.Афанасьєва – робітника лісництва. В роки окупації в Гамарні базувався невеликий гарнізон німців, основним завданням якого була охорона доріг та залізниці.
14 листопада 1943 року лінія фронту відсунулась на рубіж Чоповичі – Владівка, але інтенсивні бої трохи південніше Гамарні (Горинь, Облітки, Потіївка) продовжувались аж до кінця грудня.
Вічна слава, наша пам’ять і любов тим, хто віддав своє життя за свободу Вітчизни…
Вже з лютого 1944 року починає відновлюватись діяльність технікуму. Директором було призначено Димнича Аксентія Пантелеймоновича, який пробув на цій посаді до середини травня 1944 р., а потім став заступником директора з господарства. Відбудовувалися приміщення, набирались робітники і викладачі, повернувся дехто із студентів. Багато хто повернувся на навчання з госпіталів після поранень. В травні 1944 директором призначили фронтовика, майора Кушпильова Миколу Оверковича. Завдяки його енергійним діям технікум за короткий час був підготовлений до навчання і з 1 жовтня 1944 р. заняття відновилися. Навчання проводилось за двома спеціальностями «Лісове господарство» та «Сухопутний транспорт лісу». На цих спеціальностях в перщий повоєнний навчальний рік навчалося 426 учнів.
В листопаді 1944 Кушпильова М.О. було висунуто на підвищення і технікум очолив (до осені 1946 року) Петров Іван Петрович.
Іваненко Микола Іванович, студент в 1945-1948 рр.(довгий час працював викладачем технікуму) згадує: «Це був важкий час, дуже бідна їдальня, та ще й карткова система. Гуртожитків не вистачало і в кімнатах споруджували двохярусні дерев′яні нари, застилали їх соломою, а зверху накривали, хто чим міг. Кожен сам майстрував якусь лампу, добував керосин. Вікна років два були забиті фанерою…»
(До-речі, я пам′ятаю, як в 60-х роках в одноповерхових барачних гуртожитках жило по 8, а в двохповерховому навіть по 12 чоловік в кімнаті – Ю.Яценко)
Як би там не було, життя в технікумі поступово налагоджувалось. Ремонтувалися навчальні корпуси, почали споруджувати житло для викладачів. 2 таких будинки барачного типу збереглося до цього часу. В 1946 році силами викладачів та студентів на р. Ірші було споруджено електростанцію.
З 1948 року в технікумі відкривається заочне відділення. До 1950 року матеріальна база технікуму значно розширилась: запрацювала вузькоколійна залізниця, було придбано 2 трелювальні трактори, пересувну дизель-електростанцію, вантажні автомобілі, два деревообробні верстати (круглопильний та шпалорізний). Як уже відмічалось, з 1946 по 1951 рік технікум знову очолював Дубровець Микола Пилипович, який повернувся з армії. Після нього з 1951 по 1954 директором був Романов І.В. Крім будівництва безпосередньо в Гамарні, в ці ж роки будується база для проходження практики в урочищі «Омелянівська дача», неподалік села Омелянівка. Хутір, де розташувалася база, називався Будище. Там збудували навчально-лабораторний корпус, гуртожиток, конюшню, декілька будинків для викладачів та персоналу. (Зараз на місці всього комплексу і хутора є лише «недорозвалена» будівля, в якій колись розташовувалась «контора» – Ю.Яценко). Починаючи з 1948 і до 1971 року від ранньої весни і до осінніх холодів студенти спеціальності «Лісове господарство» а згодом і «Лісозаготівля і транспортування деревини» жили і навчались в Будищах. До найближчої залізничної станції Головки було 8 км, а до Гамарні -16. Проте це не заважало хлопцям на вихідні (а вихідним була лише неділя) «бігати» в Гамарню до дівчат.
В цей період технікуму було передано 4000 гектарів лісових масивів і при технікумі організовано навчально-виробничий лісгосп.(Хто навчався до 1979 року, пам’ятають на околиці Малина навпроти сучасних водоочисних споруд великий знак «Слободской опытно-производственный лесхоззаг» – Ю.Яценко)
В 1954 році в технікумі розпочинається велике (як на ті часи) будівництво : будуються двоповерхові цегляні навчальний корпус та гуртожиток . До цього, крім старого приміщення, що залишилось від М.Міклухо-Маклая (другий корпус), практично всі споруди були дерев′яні. Для ведення такого масштабного будівництва потрібен молодий енергійний керівник, і з 1954 року на чотирнадцять років директором стає Корнійчук Анатолій Федосійович.
Зі зміною потреб народного господарства мінялись і спеціальності, з яких велась підготовка спеціалістів. Незмінною всі роки залишалась лише спеціальність «Лісове господарство». Так в 1952 році відкрилась спеціальність «Промислове і цивільне будівництво», з якої відбулось три випуски; з 1958 року відкрилась спеціальність «Устаткування лісозаготівельних підприємств і лісового господарства» (зараз «Експлуатація і ремонт обладнання лісового комплексу»).
З 1962 по 1966 рік для забезпечення кадрами Малинської паперової фабрики відкриваються спеціальності «Технологія целюлозно-паперового виробництва» та «Обладнання целюлозно-паперового виробництва». Останній випуск з обох спеціальностей відбувся в 1970 році.
Протягом трьох років (1968-1970) проводився набір на спеціальність «Лісохімічне виробництво», з якої всього було підготовлено 93 спеціалісти.
В різні роки технікум мав різне підпорядкування:
1927 – 1931 Всеукраїнське управління лісами;
1931 – 1937 Трест «Українліс»;
1937 – 1941 Наркомліс СРСР;
1944 – 1957 Мінліспром СРСР;
1957 – 1959 Раднаргосп УРСР;
1959 – 1965 Головне управляння лісового господарства при Мінсільгоспі УРСР;
1965 – 1997 Міністерство лісового господарства України;
1997 – 2011 Державний комітет лісового господарства України
З 2011 – Державне агентство лісових ресурсів України
В 1958 році відкрив свої двері новий двоповерховий навчальний корпус. Його особливістю було те, що в аудиторіях було дуже тепло – котельня розташовувалась в підвалі і не витрачалось тепло на «обігрів землі».
В грудні 1968 на посаді директора Корнійчука А.Ф. змінив Савін Іван Петрович – людина досить жорстка за характером, і в той же час дуже справедлива. В період його «правління» за найменшу ознаку не те, щоб п′янства, а навіть випивки, студент блискавично відраховувався з технікуму. Правда, через рік, якщо приносив позитивну характеристику з лісгоспу, тебе могли відновити і дати можливість закінчити навчання. На власному досвіді знаю, як з нашої групи відрахували двох, не дивлячись на досить великі заслуги одного із студентів. Закінчували вони через рік після нас.
За час господарювання Савіна І.П. було закінчено будівництво їдальні (нинішній клуб «Юність»), збудовано п’ятиповерховий «чоловічий» гуртожиток, продовжувалось будівництво житла.
Після смерті І.П.Савіна технікум в 1973 році очолив Чирва І.К. проте досить швидко і він сам, і керівництво зрозуміли – ця посада не для нього, і через півтора роки – на початку 1975 року, директором призначили Філіповича Ростислава Миколайовича – людину, можливо «сухувату» в спілкуванні, проте дуже порядну і добросовісну. В період розквіту радянської планової системи господарювання під керівництвом Р.М.Філіповича технікум продовжував розмірене життя: навчальний процес ішов за планом, будівництво велось за планом. Цей період характеризується будівництвом багатьох об’єктів: житлових будинків, теплиці, гаражів. Побудована теперішня дорога до технікуму, так як на місці річки утворили водосховище, і добре знайома випускникам 60-х – 70-х років «нижня» дорога опинилась в зоні затоплення. При Філіповичу також проведено добудову корпусу №2 («Миклуховського» приміщення). Як при Савіну, так і при Філіповичу до будівництва широко залучались студенти. Будівельні загони – основна «ударна сила» в ході масового будівництва.
1986 рік характеризується значними реформами у сфері управління різними галузями економіки. Змінилося керівництво району, і на посаду директора технікуму було призначено бувшого другого секретаря райкому партії Тищенка Василя Гавриловича. Він був непоганим господарником, продовжував курс на будівництво житла та інших об’єктів господарського та соціально-побутового призначення, проте до навчального процесу вникав неохоче.
З 1991 року техніку очолив Фесюк Анатолій Володимирович. Він сам свого часу тут навчався, довгий час працював на різних посадах, добре знав організацію навчального процесу. Але це вже був період розпаду СРСР і становлення України як самостійної держави, період повального дефіциту коштів. Тому, з точки зору будівництва, «ера Фесюка» характеризується лише одним великим об’єктом – новою їдальнею. Було розпочато будівництво нового гуртожитку, проте цей довгобуд і сьогодні світить недобудованими стінами. За час роботи на посаді Фесюка А.В. було відкрито нову для Малина спеціальність – «Бухгалтерський облік», і вже понад 700 випускників технікуму працюють бухгалтерами в різних сферах господарювання.
Досить яскраво заявив про себе на посаді директора з грудня 1997 року Борук Валерій Іванович, людина величезного організаторського таланту, навколо якої все починало «крутитися» і набирати оберти. За півтора роки його господарювання проведено величезний обсяг ремонтних робіт, більшість приміщень стали естетичними, набули сучасного вигляду. Проте цій людині недовго судилося працювати – вже в лютому 1999 року він пішов з життя.
Юридично певний час технікум входив до навчально-виробничого комплексу Малинський держлісгосп – технікум, і директором комплексу був Сав′юк Михайло Михайлович, але до справ технікуму він не втручався, і фактично від дня смерті Борука В.І. директором технікуму ( з листопада 2005 – коледжу) до липня 2011 був Дзюбенко Микола Миколайович. Вже за час його господарювання в коледжі відкрито ще одну спеціальність – Обробка деревини, і тепер підготовка фахівців проводиться з п′яти спеціальностей:
– Лісове господарство;
– Лісозаготівля та первинна обробка деревини;
– Експлуатація і ремонт обладнання лісового комплексу;
– Бухгалтерський облік;
– Обробка деревини.
З липня 2011 коледж очолив син Дзюбенка – Олександр Миколайович.
Ліцензований обсяг прийому на сьогодні становить 295 осіб на денну форму навчання і 215 – на заочну. Середньорічна чисельність студентів денного відділення сягала 1000 осіб, проте після введення зовнішнього незалежного тестування число вступників на базі 11 класів різко зменшилося, і зараз чисельність студентів стаціонару не перевищує 850 – 8 60 осіб.
На територію Гамарні проведено газ, і коледж має дві котельні – на твердому паливі та на газу. Практично весь житловий сектор селища переведено на автономне опалення, котельня обігріває навчальні корпуси, гуртожитки, їдальню, клуб та начальні майстерні.
Говорячи про розвиток матеріальної бази технікуму, не можна не згадати про того, хто безпосередньо цим займався – про заступника директора з господарської частини. При всьому тому, що директори досить часто мінялися, з післявоєнного часу (а точніше – з 1950 до 2010 року на цій посаді працювало фактично ( з невеликою перервою) лише 2 особи: Кондратенко Григорій Михайлович та Харченко Анатолій Гнатович, причому тривалість роботи обох майже однакова.
Григорій Михайлович давно на заслуженому відпочинку, останнім часом підводить здоров′я.
З бувших директорів Корнійчук Анатолій Федосійович пенсіонер, до минулого року працював, зараз на відпочинку.
Тищенко Василь Гаврилович також пенсіонер, ще повний сил та енергії, активно займається політикою.