Наші Ветерани

Володимир Кушнір: «Автомат у руках я тримав до останньої хвилини…» 

      Сьогодні, на жаль, все менше й менше залишається ветеранів серед нас. Ми — останнє покоління, яке ще може почути про Велику Вітчизняну війну безпосередньо від її справжніх учасників. І один із найголовніших наших обов’язків — пам’ятати про подвиги дідів і прадідів.

       Одним із тих, кому пощастило вийти живим із пекла війни, є 94-річний ветеран Великої Вітчизняної війни та праці, житель Малина, колишній викладач спецдисциплін місцевого лісоколеджу Володимир Пилипович Кушнір.
Ми зустрілися із ветераном на його впорядкованому подвір’ї, у затінку п’янкого бузку та  розлогих яблунь.

     — Народився я в с. Кирданах Овруцького району, в сім’ї селянина-бідняка, — почав розповідь Володимир Пилипович. — У родині окрім мене підростали також дві сестри та двоє братів, котрі були молодшими за мене. Наше село було розташоване за кілометр від міста. А там стояла військова частина. Наша мама ходила до військових на кухню і приносила лушпиння картоплі. З нього ми пекли млинці або варили та їли. Іноді у лушпайках траплялись голови з риби — то був справжній делікатес… Голод 1932 — 1933 років запам’ятався на все життя. Мені тоді виповнилось 7 років. У дитячій пам’яті збереглася смерть ранньою весною від голоду тітки Ганни, котра впала й лежала біля мосту, та дядька Власка, котрий ввечері гнав худобу додому, впав на вигоні й помер…

     — Коли фронт наближався до Овруцького району, 19 листопада 1943 року Овруч звільнили партизани. Нас, юнаків 1926 року народження, мобілізували в перших числах грудня 1943 року. Було нам тоді по 17 років, мене з 300 однолітками направили на півроку до 377-го запасного стрілецького полку, розташованого в Ульяновській області. Звідти потрапив до 751-го Червонопрапорного Сідлецького стрілецького полку, який розташовувався за 50 кілометрів на південь від Варшави. Полк був виснажений у боях.

     — У 5-ій роті, яку ми поповнювали, залишилось у строю лише 25 солдатів, а у взводі, куди потрапив я, — лише двоє, — пригадує Володимир Пилипович.

       Зв’язковий на фронті — мішень для ворожих снайперів. Бойове поранення В.П.Кушнір отримав під час наступальних боїв неподалік від річки Вісли. Переборюючи біль і страх, бо навколо були німці, дістався до своїх. Автомат із рук наш земляк тримав до останньої хвилини, мужньо захищаючи Батьківщину.  Після тривалого лікування та операцій рядовий Кушнір потрапив у госпіталь, розташований у Кисловодську. Було це на початку січня 1945 року. У ніч із 8 на 9 травня 1945 року, коли рани загоїлись, наш земляк охороняв цей госпіталь. А через дорогу був гучномовець. І саме з нього Володимир Пилипович почув про Велику Перемогу над гітлерівською Німеччиною.

    У 1948 році В.П.Кушнір вступив на навчання до Малинського лісотехнікуму, який закінчив 1952 року з відзнакою. Його направили на роботу в Гірський Алтай, де три роки працював майстром лісозаготівель. Потім направили в інститут підвищення кваліфікації до Красноярська, затим — до Томської області, де працював інженером та начальником виробничого відділу. Коли повернувся додому, працював інженером лісозаготівель Малинського лісгоспзагу, трохи — в райкомі партії та 26 років — викладачем лісоколеджу.

      Зі своєю супутницею життя — Валентиною Павлівною — Володимир Пилипович одружився 1952 року. 15-річна Валентина тоді на хліб заробляла помічником друкаря.

      — Моя половинка — аварійна жінка, — жартома каже В.Кушнір. — Їй «пощастило» на усіх видах транспорту в аварії потрапляти. Коли жили на Півночі, вона летіла «Ілом» по роботі, та раптом літак впав. На щастя, всі залишились живими. А іншого разу пором на якому їхала Валентина, врізався в катер. Найбільше ж не таланило з кінним транспортом… Але, на жаль, Валентина Павлівна відійшла у засвіти, понад рік тому, залишивши про себе лише позитивні спогади.

       Виховали й виростили Кушніри, в мирі та злагоді проживши в парі 66 років, двох синів — Валерія, котрий проживає з сім’єю в Малині, та Віталія, котрий оселився в Чернігові. Дочекалися трьох онуків та стількох же правнуків.
        Ще й цього року грядочку біля хати впорядкував потихеньку ветеран, бо без діла сидіти не звик. Часто до нього приїжджає син Валерій, перевідати батька, допомогти, поговорити, розрадити… І стає радісно на душі у ветерана.

      — Тепер милуємось рівненькими рядками картоплі, овочів, — сказала 86-річна Валентина Павлівна. — Хоч і підводить уже обох здоров’я, але все-таки — своє…

      Сьогодні Володимир Пилипович полюбляє читати періодику, дивитись телевізор. Більше 25 років життя присвятив участі в народному хорі «Ветеран», з яким побував на різноманітних обласних та всеукраїнських конкурсах і фестивалях. Детальні спогади про свій бойовий шлях розмістив у книзі «Сповідь рядового піхотинця», яку видав у Житомирі десять років тому. Є розповідь про В. П. Кушніра й у «Книзі пам’яті. Переможці», виданій у 2015 році.

     Про Володимира Пилиповича не забувають і в рідному для нього коледжі. Часто запрошують на зустрічі з студентами, вітають з ювілейними датами в житті, цікавляться життям-буттям.  

      Володимир Пилипович провів мене до хвіртки, стиха промовив: «Шкода, що нині гинуть наші хлопці — цвіт української нації, яких щодня оплакують матері, дружини, діти. Коли це вже все закінчиться, адже, наближаючи тоді Перемогу, думали, що на нашій землі — то вже остання війна…».

Богдан Лісовський, викладач коледжу. 

Фото автора.


Поезії


Свято Перемоги

У травневому диві досвітньої мли

Сходить сонце над світом багряне.

Світлий День Перемоги, 

 як стяг возвели

Сивочолі мої ветерани. 

Ваша юність була непідвладна вогню

В бойовому горнилі тривоги.

Ваша юність долала ворожу броню,

Наближаючи День Перемоги. 

Крок у вічне безсмертя заради буття

Крізь надію єдину, останню…

Щоб збагнути війну, мало навіть життя,

А не те що – хвилини мовчання.

Вічна пам’ять бійцям,

що лишились в бою,

Не вернулись до рідної хати.

Вічна слава усім, хто сьогодні в строю,

Слава вам, ветерани-солдати!

Руки

Люди в шинелях на п’єдесталі,

Хтось до підніжжя квіти поклав.

Дядько Петро. Ордени і медалі.

Вітром тріпоче порожній рукав.

Ой рук, руки, ви мої муки,

Вам би у полі комбайна водить…

Ліва, скалічена, держить онука.

Права, відтята, в Берліні болить…

Ветеран

Тут ліс і тиша.

Вдома – клопіт.

Між сосен – сива голова.

Колись отут були окопи,

Тепер – синіє сон-трава…

Зіперсь на палицю дубову,

Як в дні війни на автомат.

Дзеркалить спомин знову й знову:

Війна… Атака… Медсанбат…

Сліпий

Йде людина. Темні окуляри. 

Палиця торкає сірий брук.

Світло сонця, синє небо й хмари

Вкрав війни лихої чорний крук.

Руку буханець білявий хліба,

Як промінчик, щедро освятив…

Ріже пам’ять той проклятий вибух,

Той, що ніч назавжди засвітив.

Валерій ЛІСОВСЬКИЙ, поет-пісняр, педагог-філолог, Почесний громадянин Малинського району. 

За матеріалами особистого архіву Б.Лісовського, викладача коледжу